Друга річниця повномасштабного вторгнення РФ в Україну
24 лютого 2024 року виповнюється друга річниця повномасштабної російської агресії проти України. Агресія, що поставила світ на межу третьої світової війни.
Рівно два роки тому ми прокинулись в іншій реальності. З тих пір українці стали свідками безлічі трагедій і тріумфів, втрат і здобутків, поразок і перемог. Кожен з нас має моменти, які за час повномасштабного вторгнення запам’яталися найбільше.
РАНОК…24.02.2022
«О 5.15 мені зателефонували і повідомили, що почалися бойові дії, – пригадує ранок 24 лютого генеральний директор Чернігівської обласної лікарні Андрій Жиденко. – І вже о 6.00 я і мої заступники зібралися в лікарні та відпрацювали алгоритм дій. Те, що повинні насамперед зробити, щоб мати змогу в повному обсязі забезпечити надання допомоги постраждалим. Ми до цього готувалися, відповідно до розпорядчих документів у військовий час ми ставали військовим госпіталем, тобто по суті ми були готові приймати поранених у військовий час. По факту колектив показав себе в цей важкий період з найкращого боку. О 9.00, провівши нараду з завідувачами відділень, я підписав наказ про те, що наша обласна лікарня переходить в режим роботи військового госпіталю і вже о 9.15-9.20 до нас доставили першого пораненого військовослужбовця. Це був прикордонник, їх атакували першими».
Керівництво лікарні і самі медики робили все від них залежне і навіть більше, але труднощів вистачало, бо важко бути готовим до того, чого ніколи не переживав.
«У повному обсязі до війни готовими бути важко, – говорить Андрій Жиденко. – Так, у нас був запас медикаментів, у нас був запас продуктів харчування, і ми з нашими постачальниками спрацювали максимально в перші два-три дні війни, максимально завезли продуктів. Ми максимально спрацювали по тих договорах, що вже були підписані по медикаментах та витратних матеріалах – що нам могли доставити, доставили відразу. Наші лікарі цілодобово чергували у приймальному відділенні. У нас не було розподілу між лікарями хірургічного чи терапевтичного профілю, були сформовані бригади, які працювали по три години, і жодних затримок у наданні медичної допомоги постраждалим не було. Я дуже вдячний усьому своєму лікарському колективу, особливо молодим лікарям, середньому та молодшому медичному персоналу, які себе зарекомендували з найкращого боку в такий нелегкий час».
Завідувачка відділення екстреної медичної допомоги (приймально-діагностичне відділення) Чернігівської обласної лікарні Тетяна Лаврова – «24 лютого нас всіх зібрали на роботу за сигналом тривоги, бо почалася війна. Відчуття було, що потрібно організовувати роботу колективу в новому напрямку, але що це буде – ніхто до кінця не розумів, – згадує Тетяна Лукаш. – У мене в душі була тривога, але не за себе, а в цілому за лікарню, за військових, за мирних жителів. І коли в першій половині дня почали доставляти поранених, ось тоді чітко прийшло розуміння, що це буде військова медицина, будуть важкі поранені прямісінько з поля бою. Фактично за кілометр від нашої лікарні була перша лінія фронту. Звідти до нас везли поранених – це Новоселівка, Рівнопілля, Халявин. А ще з усіх районів міста Чернігова, де були бомбардування і обстріли, привозили цивільних. Та взагалі, 24 лютого – це був початок, ще було багато питань, на які ми у ході роботи знаходили відповіді». Оскільки наростала інтенсивність бойових дій, то наростала і інтенсивність надходження поранених до лікарні. Лікарям одразу потрібно було згадувати, що таке медичне сортування, і швидко приймати рішення. А шлях від приймального відділення до операційних був вимащений кров’ю поранених. Між собою лікарі так і називають цей відрізок – «дорогою крові».
Завідувач хірургічного торакального відділення Чернігівської обласної лікарні – торакальний хірург Олег Лузан – «Мій день розпочався з того, що нас зранку викликали на роботу, – згадує перший день війни Олег Лузан. – Та, власне, ми вже всі з 5 години ранку знали, що війна почалася. І розуміли, що будемо приймати постраждалих. Моя дружина – ендоскопіст, вона також працює в обласній лікарні, тому ми разом поїхали на роботу. І майже відразу мені довелося оперувати прикордонника – цей й був перший поранений. Вільних рук не вистачало, тому працювали всі». У найскладніші для міста дні залишився рятувати людей – разом з колегами надавав допомогу важкопораненим військовим і цивільним. На автоматизмі робили те, що мали робити. Головна задача – врятувати якомога більше життів.
Ранок першого дня війни у завідуючого хірургічним відделенням Станіслава Коваленка розпочався не з філіжанки запашної кави – його сон перервали вибухи.
«Я прокинувся від вибуху. На годиннику було 5.05 ранку. Саме тоді ворог наносив удари по аеродрому в Півцях – розказує завідувач хірургічного відділення Чернігівської обласної лікарні Станіслав Коваленко. – І майже відразу дружині зателефонувала кума і сказала, що почалася війна, бо її брат-військовий у Житомирській області був викликаний по тривозі. І я відразу поїхав на роботу. Нас зібрав Андрій Михайлович і оголосив, що ми готуємося до роботи як військовий шпиталь, будемо приймати поранених. Ми були опорною лікарнею, і найтяжчих хворих везли сюди. Окрім нас, ще приймала друга міська лікарня, третя декілька днів приймала і військовий шпиталь, але основна маса важкопоранених потрапляла до нашої обласної лікарні. Першим був прикордонник, якого привезли з Дніпровського з проникаючим кульовим пораненням черевної порожнини. Його прооперували в торакальному відділенні. І вже з першого дня почали доставляти спочатку військових, а згодом і цивільних. Найбільше поранених було після авіанальоту на вулиці Чорновола. За дві години ми прийняли півсотні поранених цивільних людей. Дуже багато цивільних постраждало, коли по Киїнці був удар. Перший день всі були у шоковому стані, не розуміли, що буде далі. Та коли почали надходити пацієнти, все стало зрозуміло. Ніхто з лікарів не думав, що таке звірство будуть чинити з цивільним населенням. Спершу травми вражали, але потім вже не замислювалися над тим. Просто намагалися робити все, що від нас залежить, щоб допомогти. Це все увійшло в звичайний робочий ритм».
«Війна не закінчилася, і спрогнозувати, що буде завтра, а тим більше через тиждень, дуже важко, – говорить Андрій Михайлович. – Тому зараз ми теж готуємось до будь-якого повороту подій. За підтримки обласної військової адміністрації, обласної ради, завдяки спонсорам та волонтерам, налагоджено електрозабезпечення медичного закладу в надзвичайних ситуаціях. Вирішуємо питання автономності у забезпеченні технічною водою за потреби. Зараз лікарня увійшла в звичайний довоєнний режим та забезпечує якісну медичну допомогу жителям області».
Чернігівська обласна лікарня внаслідок військових дій втратила два корпуси (приміщення кардіологічного диспансеру та діагностичного центру).
На питання, як на нього вплинула війна, Андрій Михайлович відповідає так – «Повністю змінила світогляд. Ця війна поміняла мій світогляд і ставлення до людей. І я пишаюсь своїм колективом і нашими людьми, військовими і волонтерами. Ми, українці, схожі на бджіл: кожна щось робить окремо, поки нас не чіпають. Та коли на бджіл наступають, тоді вони мобілізуються, стають єдиним цілим та боронять свій вулик. І ми вистояли, і вистоїмо. Україна в цьому плані унікальна. Ми показали всій Європі та світу, що таке народ, що таке нація, що означає захищати свою Батьківщину».
Джерело:http://che.cn.ua/index.php/different/health/item/7164-stanislav-kovalenko-my-robyly-vse-aby-vriatuvaty-iakomoha-bilshe-zhyttiv; http://che.cn.ua/index.php/different/health/item/7193-oleh-luzan-heroi-tse-ti-divchata-iaki-nosyly-vodu-pid-obstrilamy-i-vruchnu-praly-prostyradla-vid-krovi-v-kholodnii-vodi; http://che.cn.ua/index.php/all-news/item/7135-tetiana-lukash-naiboliuchishe-koly-pomyraiut-ni-v-chomu-ne-vynni-dity; http://che.cn.ua/index.php/all-news/item/7107-bez-svitla-vody-i-tepla-chernihivski-medyky-trymaly-svii-front