У кожного свій фронт: історія військового та медпрацівниці з Чернігова
“Кожен раз, коли привозили пацієнтів, у мене була думка — хай би це був не він”.
44-річний Сергій Довбиш разом з 29-річною дружиною Марією Крепостною з перших днів війни виконували свої професійні обов’язки. Сергій працює в діагностичному центрі інженером телекомунікаційного відділу та має військове минуле, а Марія — в обласній лікарні у відділенні кардіології. Як тільки зрозуміли, що почалася війна, подружжя без вагань стало на захист батьківщини — кожен на своєму фронті. На одні й ті ж самі події чоловік та жінка реагували по-різному. Про те, як вдавалося підтримати романтичні стосунки в небезпечних умовах, про своє ставлення до тих, хто залишив місто та про плани на майбутнє — у матеріалі.
Де вас застала звістка про війну?
“Моя мама з Житомира. Вона з новин побачила, що почалася війна і подзвонила мені. Ми з дружиною почали збиратися на роботу. Ми працюємо у медичних закладах. До обіду працювали по графіку, приходили люди по запису. Після обіду вже пішов до дружини, бо ми працюємо на одній території. Вона сказала, що вже почали привозити поранених, і працює вона не як у відділенні кардіології, а як у відділенні реанімації”, — говорить Сергій Довбиш.
Чи була думка залишити місто?
Сергій Довбиш народився у Житомирі, там і закінчив військовий інститут. Зараз живе у Чернігові.
“22 лютого була думка поїхати, я ж 25 років прослужив в армії, тому дещо знав. Ще 22 лютого в мене була заправлена машина і три каністри були ще з собою. Зупинила мене дружина”.
Марія ж говорить, що і думки не було поїхати.
“Я одразу сказала, що не можу, хоч у нас і маленька дитина. Вона була у батьків. Я не можу залишити своїх пацієнтів і колег, тому що моя допомога може знадобитися. Тому що, якби кожен з нас в лікарні вирішив поїхати, хто ж тоді буде рятувати цих хлопців?”
На другий день війни Сергій поїхав збирати продукти для першої хвилі тероборони.
“Спочатку поїхали в “Епіцентр”, який був закритий. Домовились, щоб його відкрили, ми купили чотири величезні бідони для їжі. Поїхали по всьому місту збирати у жіночок їжу. Була домовленість, що вони наварять борщ. По місту назбирали приблизно 60 літрів борщу”.
В підрозділі тероборони мені відмовили та сказали йти у військкомат. 23 дні я був командиром роти обласного військкомату, а потім мене перевили до нового створеного підрозділу 21 окремого стрілецького батальйону. Там мене призначили заступником командира батальйону”.
Чого найбільше боялися?
“По-перше, в мене в даті народження чотири сімки, тому це мій певний оберіг. І позивний в мене “Сімка”. Дякувати Богу, жоден з моїх хлопців під час війни не постраждав. Цього я боявся найбільше”.
Найстрашнішим днем наступу для Марії стало 3 березня.
“У нас був день, коли поступило за годину 50 пацієнтів. Це було після вибуху на Чорновола. Ось це було страшно, страшно за людей і за те, скільки ж ще можуть привезти. Було таке враження, що люди не закінчуються, їх везли й везли. І, звичайно, було страшно під час нічних авіанальотів, коли ми чули гул літака і ми не знали, куди зараз він кине бомбу. Страшно не за себе, а за життя людей”.
Як підтримували зв’язок та романтичні стосунки?
“8 березня він не приїхав, на нього це не схоже. Ми поговорили один раз зранку і вже пізно ввечері не було зв’язку. Хвилювалася, але розуміла, що він на службі. На наступний день він з’явився, привіз нам з дівчатами у відділення піцу, не знаю, де він її тоді взяв. Подарував прапор, щоб був у відділенні. І вибачався, що перший раз без квітів. І вже тільки зараз він зізнався, що саме 8 березня він потрапив під мінометний обстріл”, —пригадує Марія.
“Мистецтву розв’язувати проблеми я навчився на вищому рівні. Я знав, що будуть проблеми зі зв’язком. Я мав три телефони з різними операторами. Також знаходив машини, якими обов’язково діставався до дружини та передавав їй вітання. Регулярно знаходив можливості заїхати та обійняти”, — розповідає Сергій.
Ставлення до тих, хто поїхав з міста під час бойових дій
“О дев’ятій ранку 24 лютого я подивився, як люди з речами, з сумками з домівок в машини пакуються і тікають. І, коли я був за містом в той час, я бачив довгі черги машин. І подумав, що ж ви як щури тікаєте зі свого міста. А з іншого боку, жінки та діти — це святе. Вони мають бути у безпеці”.
Як війна змінила світогляд
“Це вже шоста моя війна. Голова розуміє, що це халепа, але школа життя та досвід в армії навчив мене бути адаптованим до будь-яких небезпечних обставин. Я ставлюся до цього логічно з математичним розрахунком, та одразу шукаю вихід із ситуації. Всі два з половиною місяці я максимально ніс позитив. Моєю головною метою було не допустити втрат та зберегти здоров’я хлопців з нашого батальйону”.
“Якщо говорити про професію, то ми пройшли сувору школу життя. Коли ми працювали без опалення, води та світла у лікарні, був момент, коли я була на операції й вибило світло. Пацієнт в наркозі, треба було його роздихати, швидко все під’єднати до генератора. Ці дві-три хвилини були напруженими. Вже ми готові до екстремальних польових умов”.
Марія зізнається, що вони з чоловіком хочуть народити ще дітей.
“Ми хотіли й до війни, але зараз це бажання гостро відчувається. Хочемо, щоб наша сім’я побільшала”.
Джерело:https://suspilne.media/239605-u-koznogo-svij-front-istoria-vijskovogo-ta-medpracivnici-z-cernigova/