Робочий день триває другий місяць: судинний хірург розповів, як без світла рятували життя
Оперував з налобним ліхтарем, спав у коридорах, підвалах. Там же доводилось митись та їсти. Як працюють лікарі в умовах війни, коли останній раз був вдома, та про найважчих пацієнтів судинний хірург Валерій Гірченко розповів Суспільному.
“24 лютого я був у відпустці. Мене відкликали. Десь о 8 ранку я вже був на роботі. І по теперішній час – тут”.
Валерій Гірченко, судинний хірург. Спеціалізується саме на мінно-вибухових травмах, які пов’язані із травмами кінцівок, кісток та судин.
“Всі операції проводили разом з ортопедами. За день оперували 10 і більше людей. Найбільше – коли касетними снарядами розстрілювали. Тоді багато цивільного населення поступило, коли у центр міста потрапив снаряд (за офіційними даними, тоді загинули щонайменше 14 людей, які на час обстрілу перебували на вулиці, 17 березня 2022 року, -ред.). Це був і найтяжчий робочий день. Тоді одночасно поступило багато людей: і в коридорах хворі, і операційні всі були зайняті”
Здебільшого, розповів Валерій, у лікарню потрапляли не з кульовими пораненнями, а мінно-вибуховими травмами, уламками.
“Постраждалих багато не з однією раною, а, наприклад, декілька кінцівок уражено. Якщо військові захищені бронежилетами – то тільки кінцівки в основному уражені. Мирне населення – там і кінцівки, і тулуб”.
Для лікаря це перша війна.
“І всі поранення для мене в новинку. До цього були побутові травми чи ножові поранення і в не такій кількості, і не такі травматичні”.
Коли зникло світло, інколи доводилося оперувати з налобними ліхтарями.
“З генераторами проблеми були, згодом їх виправили, потім і світло з’явилося”.
В залежності від ситуації, спали у палатах, коридорах, підвалах.
“Коли інтенсивно поступали хворі, то робочий день незрозуміло коли починався і коли закінчувався. І вночі операції були. Робочий день розпочинався, коли прокинувся чи коли привезли хворого”.
Важкохворих спускали в підвал, вивозили в коридори під час нальотів. Були й такі, розповів Валерій, що не можна було з палати вивозити. Було і декілька евакуацій для тяжкохворих. Їх організовували військові.
“Тяжко дивитися, як молоді хлопці, 18-20 років поступають з такими тяжкими пораненнями чи взагалі померли. Діти, жінки… Бувало уламкове поранення з маленьким отвором, а всередині – все розтрощено”.
Під час активних бойових дій лікарню не один раз виручали волонтери.
“Потрібні були інструменти додаткові, адже судинна хірургія – це специфічна хірургія. Були моменти, коли їх мало було. Але знаходили різні способи. І стерилізувати інструменти треба. Деякі виключно за допомогою електроенергії. Та є і звичайні дієві засоби, що стерилізуються в рідинах. І за водою ходили, як і всі. Виживали”.
Для лікаря найтяжче – сказати родичам про смерть.
“Була сім’я: батько, мати, племінниця. Батьки – у важкому стані й не знали, що дитина померла їхня. Це, мабуть, найтяжчий випадок мій, я не знав, як їм сказати це”.
За весь цей час Валерій майже не бачив руїн у місті на власні очі.
“Містом інколи проїжджав. У мене батьки на Масанах, відвідував їх. Тому деякі руйнації бачив, але не всі”.
Старша донька Дарина навчається у Польщі, тому війну вона не застала. Дружина Олена і молодша донька Вікторія деякий час були у Чернігові, але потім – виїхали.
Сам хірург ніколи не задумувався про виїзд із міста.
“Як я можу поїхати, коли за мене гинуть солдати та розраховують на мою допомогу. Це мій обов’язок. І моя сім’я мною пишається”.