Операції під світлом ліхтарика та порятунок життя пацієнтів: лікарські будні Олексія Сірика в оточеному Чернігові
Війна стала серйозним випробуванням для усіх і показала справжнє обличчя кожного. Тоді як одні люди думали лише про власний порятунок і свої родини, для інших пріоритетом була ще й допомога тим, хто її потребував. А ще було багато людей, які, попри ризики для власного життя, працювали та рятували життя і здоров’я інших. Насамперед ідеться про медиків, серед яких і чернігівський лікар Олексій Сірик.
Олексій Сірик 10 років працює у відділенні мікрохірургії ока Чернігівської обласної лікарні. Спеціалізується він на хірургії катаракти, глаукоми і травматології очей. Нині лікар впевнився, що до війни був абсолютно щасливою людиною. Адже мав усе, про що мріяв: власну ідеальну родину, дім, вірних друзів і улюблену роботу.
«Моє життя було сповнене любові та радості. Воно було просто комфортним», – зізнається чоловік. І так було доти, поки росія підступно не почала широкомасштабний наступ 24 лютого.
«Війна почалася для мене о 6.00 24 лютого із дзвінка мого брата, який, до речі, за тиждень до цього, в передчутті біди, щодня атакував мене закликами терміново виїжджати з міста. У злощасний ранок Ваня нервово випалив: «Льоша, війна почалася, росіяни бомблять Харків! І, до речі, з днем народження сина. Так, отакими салютами путін привітав мого старшого сина з днем народження. Після телефонного дзвінка я швидко зібрався, роздав усім домашнім настанови, як бути, обійняв дружину та дітей і вирушив на роботу. Вже сидячи в ординаторській, я почув перші вибухи, несамовиті крики та дзвін розбитих шибок мого відділення. З’явилося чітке відчуття, що на нас насувається зло», – у коментарі для ЧЕline зазначив Олексій Сірик.
Із кожним днем війна невпинно наближалася до Чернігова. Спочатку росіяни бомбардували військові об’єкти й об’єкти інфраструктури. По мірі того, як бомби і ракети дедалі частіше потрапляли в житлові квартали, серед поранених і загиблих ставало щоразу більше мирних жителів. На тлі нескінченних бомбардувань на Чернігів насувалася ще й гуманітарна катастрофа. Спершу зникло опалення й електрика, потім вода, мобільний зв’язок. А пізніше місто і зовсім опинилося в кільці, в оточенні окупантів, відрізане від усіх благ цивілізації. Життя в місті для багатьох ставало нестерпним. Чернігів масово покидали городяни, і разом із ними довелося евакуюватися й колегам відділення, в якому працював Олексій.
«Приблизно 10 днів ми пліч-о-пліч самовіддано боролися з наслідками війни, але по мірі напруження, що наростало в повітрі, колеги по черзі виїжджали з міста. Кожен мав на те свої причини. Я не засуджую їх, тому що ми лише живі люди з базовим набором інстинктів, у кожного своя температура плавлення», – розповів Олексій Сірик.
У підсумку він залишився одним лікарем у відділенні з командою медичного персоналу, який, до речі, майже в повному складі був на роботі з самого початку війни. Невдовзі до медзакладу перебралася родина лікаря. «Хоч як би опиралася моя сім’я, але через кілька днів перебіжок із бомбосховища до квартири і назад, безумних ночей, що супроводжуються сиренами, бомбардуваннями, вибухами та гулом літаків над будинками, моя дружина з дітьми та собакою переїхали жити до мене, в лікарню. У нас із дружиною була стійка впевненість у тому, що, якщо ми будемо разом, Бог нас збереже», – розповів чоловік.
Ранок у нових реаліях починався для Олексія Сірика з вигулу собаки, а потім він ішов до хірургічного корпусу, де була електрика завдяки дизельному генератору, там чоловік ставив на зарядку мобільний телефон, а сам далі прямував по питну воду, яку привозили з міста. Потім кип’ятив на вогнищі польової кухні чайник, снідав (добре, що були запаси продуктів) і далі йшов по технічну воду до місцевого болота. Паралельно з цим від самого ранку безперервно дзвонив телефон, поки не зник зв’язок. Олексія просили про різну допомогу. Доводилося виконувати різні квести – комусь треба було знайти контактні лінзи, комусь – допомогти з гіпотензивними препаратами, продуктами, батарейками для слухового апарата тощо.
А робочий день починався з обходу хворих у своєму відділенні та консультацій в інших відділеннях лікарні.
«Коли в місті лунали вибухи, ми знали, що буквально за кілька хвилин до нас привезуть поранених. Абсолютно очевидно, що левова частка нашої спільної роботи в лікарні лягла на плечі доблесних лицарів медицини – реаніматологів, хірургів, травматологів, нейрохірургів. Вони безстрашно, паралельно з нашими військовослужбовцями, боролися за життя наших співвітчизників і, перебуваючи в нелюдських умовах, демонстрували дива професіоналізму. Для багатьох навіть найдосвідченіших лікарів усі ці події стали справжнім випробуванням. Деякі надскладні операції вони виконували вперше. Доводилося буквально збирати поранених по частинах. Отоді я й зрозумів, що таке внутрішня мобілізація.
Хоч як було складно, але весь медичний персонал нашої лікарні надоперативно виконував нестандартні завдання, поставлені війною. Лікарі нашого нового госпіталю на високому рівні проводили найскладніші операції, а хворі в найкоротші терміни одужували – тяжкі поранення в лічені дні затягувалися без ускладнень, не залишаючи по собі навіть грубих рубців. Мені ж довелося в одній зв’язці з ними, паралельно з хірургією в моїй області, проводити ПХО поранень обличчя та голови. У моїй же сфері приблизно 40% проведених мною первинних мікрохірургічних оброблень мали іноді виключно органозберігаючий характер. Осколки, які потрапляли в очні яблука, не залишали жодних шансів для перспективи зору. Найстрашніше, що серед таких пацієнтів були й діти, яким, на жаль, ні я, ні якийсь інший офтальмохірург допомогти не зміг би. Однак більшість прооперованих мною бачитиме», – розповів лікар.
Через тиждень такої титанічної праці Олексія вже полишали сили, давалися взнаки також відсутність сну і звичних побутових умов. Також його пригнічувало почуття провини, що тримає свою родину біля себе, чим наражає рідних людей на смертельну небезпеку.
«Рятівним колом для мене стала моя колега-лікар Ріпа, яка одного чудового ранку прийшла на роботу. Як же я був радий її бачити! Виявилося, що її будинок пошкоджений після бомбардування, їй терміново довелося вивозити з міста сім’ю і на це знадобився час. Працювати стало в рази легше. Людмила Миколаївна значно розвантажила мене, підняла мій бойовий дух, а найголовніше – допомогла упорядкувати накопичені гори документації. Протягом 10 днів ми працювали в парі й оперували в чотири руки, іноді навіть під світлом ліхтарика.
За три тижні перебування в обласній лікарні в мене виробилася звичка до нових побутових умов, та й загалом прийшло прийняття того, що відбувається, а за ним і спокій. Періодично я намагався вмовити мою дружину виїхати з дітьми, але вона відмовлялася їхати без мене. Та й сила якась нас увесь час не пускала. Якось, коли зовсім ставало тужливо, я звертався до Всевишнього з проханням подати мені якийсь знак, щоб зрозуміти їхати мені чи ні, і несподівано вмикалося світло у відділенні. Виявилося, що майже одночасно зі мною молилася за знамення і моя дружина. І ми вирішили, що ця ж сила, напевно, підкаже, коли настане час їхати.
Вранці 19.03.22 мені зателефонував мій кум і повідомив, що збирається вивозити сім’ю, запропонувавши мені їхати разом із ними. Протягом цього дня, зустрічаючи в коридорах лікарні своїх колег, я, як мантру, чув і від них: «Вивози сім’ю, чого ти чекаєш? Ми своїх давно вже відвезли в безпечні місця». Після тривалої емоційної бесіди мені вдалося вмовити дружину і вона погодилася, що я вивезу її з дітьми з міста до її бабусі в іншу область», – розповів чоловік.
Задумане було зроблено, хоча довелося нелегко.
«У баку моєї машини було недостатньо пального для майбутньої евакуації. А мої батьки відмовлялися їхати з нами. Наступного дня всіма правдами та неправдами знайшов бензин, і не без пригод мені вдалося практично з гарячої точки вивезти маму. Батько, на жаль, їхати відмовився. А ввечері напередодні нашого від’їзду я успішно прооперував двох військових з осколковими пораненнями очей й остаточно переконався, що місію мою в Чернігові можна наразі перервати. 21.03.22 близько 6-ї ранку ми виїхали з Чернігова, нас супроводжувала група волонтерів, які займаються перевезенням людей і гуманітарки.
Ми їхали полями та луками, об’їжджаючи мінні поля та потенційно небезпечні локації. Дісталися місця, де були лише віддалені відлуння війни – так не було вибухів, безглуздих смертей, у будинках були світло і вода, а в магазинах – продукти», – зауважив він.
Олексій планував відпочити кілька днів із родиною, після чого хотів повертатися до Чернігова, де «оборону» у відділенні тримала Людмила Миколаївна. Щоправда, не так сталося, як гадалося.
На наступний день стало відомо, що міст, який з’єднував наше місто зі столицею, було підірвано. А ще через день не стало й пішохідного мосту, і всі шляхи до міста були відрізані. Дістатися до Чернігова можна було тільки вплав або через окуповані росіянами села.
«Зізнаюся чесно, дізнавшись про міст, я відчув дуже змішані почуття. Ми вижили і вже не повернемося в це пекло, але я, як і раніше, був потрібен моїм хворим і колегам, які стали для мене рідними за цей короткий період часу», – зізнається Олексій.
Близько трьох тижнів разом із родиною Олексій прожив у Львові, в квартирі брата. Однак попри те, що війна була десь далеко, чернігівська родина періодично здригалася від пронизливого звуку сирен і повідомлень про ракетний обстріл міста. До того ж, ностальгія за Черніговом не покидала, навпаки, щодня ставала сильнішою.
«Щойно ми дізналися про те, що росіян вигнали з нашої області, а в місті запанувала відносна безпека, вирішили повернутися. Спершу я поїхав сам, забив машину різною гуманітаркою, а парафіянки однієї зі львівських церков напекли для моїх колег медівників. По приїзду ходив і роздавав їх у відділеннях Треба тільки було бачити, з якою вдячність люди приймали ці подарунки!», – повідомив лікар.
Нині Олексій Сірик – на своєму лікарському посту і продовжує допомагати пацієнтам.
Джерело: https://cheline.com.ua/news/society/operatsiyi-pid-svitlom-lihtarika-ta-poryatunok-zhittya-patsiyentiv-likarski-budni-oleksiya-sirika-v-otochenomu-chernigovi-298775
© Чeline | cheline.com.ua/